Наприкінці 1980-х pp. в Україні розгорнулася науково-дослідна робота, пов'язана з теоретичним переосмисленням вітчизняної історії, дослідженням її "білих плям", зокрема в радянському минулому, опрацюванням нової періодизації історичного процесу, виявленням належного місця української історії в історії людства. Особлива увага приділялася підготовці документальних збірників, вивченню історіографічної спадщини 19 — початку 20 ст., розвитку занедбаних у недавньому минулому спеціальних історичних дисциплін.

 

У 1994 р. виникла ідея створити багатотомну "Історію українського народу". Проте уже перші напрацювання в галузі теоретико-методологічної основи такої праці переконали, що вітчизняна історична наука не готова до реалізації такої ідеї. Через це було взято курс на підготовку праць меншого масштабу, зокрема створення узагальнюючого — що має підсумувати здобутки національної історіографії, зробити їх загальнодоступними — енциклопедичного видання з історії України. Постанову Президії Національної академії наук України про підготовку багатотомної "Енциклопедії історії України" (ЕІУ) ухвалено 20 червня 1997 р.
Серед уже опублікованих новаторських праць передусім назвемо навчальний посібник під редакцією В.Смолія "Історія України: нове бачення" (1995—1996; у доопрацьованому варіанті виходив у 1997, 2000, 2002), колективні монографії: "Україна: утвердження незалежної держави. 1991—2001" (2001); "Нариси з історії дипломатії України" (2001); "Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст. Історичні нариси" (2002); "Голод 1932—1933 pp. в Україні: причини та наслідки" (2003) й ін. Як підсумкові роботи слід розглядати також 15-томне видання "Україна крізь віки" (відп. редактор В.Смолій) і 3-томне видання "Давня історія України" (відп. редактор П.Толочко). Авторські колективи обох цих видань удостоєні Державних премій України в галузі науки і техніки (перший — у 2001 p., другий — у 2002 p.).

 

Заслуговують особливої уваги археографічні праці, що вийшли в Україні й Росії за останні 15 років. Зокрема, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України перевидав класичну спадщину національної історіографії кінця 19 — початку 20 ст., а також багато праць української діаспори. Чимало публікацій з найбільш дискусійних проблем історичної науки на рахунку Інституту історії України НАН України, Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Фундаментальні збірники документів нині видані майже з усіх питань, що донедавна були маловивченими.

 

Плідна робота істориків упродовж останніх 10 років створила належне підґрунтя для докорінного переосмислення концепції вітчизняної історії, подолання стереотипів радянського часу і підготування якісно іншого словника ЕІУ порівняно зі словником "Радянської енциклопедії історії України" (РЕІУ).

Треба визнати, що праці енциклопедичного характеру з історії України, створені до 1991 p., містять значний обсяг важливої інформації і, без сумніву, залишаються вагомим досягненням історичної науки. Водночас необхідно пам'ятати про політичну заангажованість цих праць, зумовлену догмами і стереотипами комуністичної доби, у зв'язку з чим їхнє значення як інформаційного ресурсу в сучасних умовах істотно понижується. Особливо глибоких фальсифікацій зазнала історія українського народу (причому різних епох та періодів). Щодо опису й аналізу минулого українських земель, які свого часу не входили до складу УРСР, то в енциклопедіях для них раніше майже не знаходилося місця. Спотворювалися реальні (науково обґрунтовані) пропорції щодо висвітлення історичних епох. Так, більше половини усіх статей РЕІУ присвячувалось одному періодові — після 1917 р.

 

Під час роботи над словником ЕІУ було визначено вагомість подій, персоналій, окремих фактів, ретельно відібрано гасла, створено "дерево гасел", яке допомогло орієнтуватися щодо обсягу статей, їх логічної підпорядкованості та взаємопов'язаності. Робота над словником триває й нині і буде продовжуватися до виходу в світ останнього тому: науковий пошук — нескінченний.

 

Істотною підмогою в роботі над ЕІУ стали енциклопедичні видання української діаспори, зокрема "Енциклопедія українознавства" , різноманітні довідкові видання, створені у Північній Америці, Австралії, Західній Європі.

 

Редакційна колегія керувалася певними критеріями у відборі персоналій. Так, при відборі вчених-істориків головним був не формальний критерій (напр., наявність докторського ступеня), а факт лідерства в певній галузі історичної науки. Статті про вчених інших галузей знань, а також про діячів культури та мистецтва включалися до ЕІУ тільки тоді, коли творчі здобутки цих фахівців сягали рівня національного надбання. Зрозуміло, що такі критерії певною мірою є розмитими. Тому чимало читачів не знайдуть в ЕІУ статей про осіб, які, на їхню думку, повинні там бути, або, навпаки, знайдуть розповіді про осіб, яких, за їхніми власними критеріями, там бути не повинно.

 

Формуючи словник ЕІУ, редколегія прагнула представити всі історичні області України, а також охарактеризувати життя українців у Росії, Польщі, Румунії, Словаччині, СІЛА, Канаді та інших державах. Гасла ЕІУ дають уявлення і про життя національних меншин в Україні. На жаль, кількість статей з історії кримськотатарського народу, для якого земля України є батьківщиною, поки що обмежена.

 

Ми не можемо дати кількісних характеристик авторського колективу ЕІУ, робота над енциклопедією триває, і до неї залучаються все нові й нові фахівці. Зазначимо, однак, що серед авторів статей чимало керівників відомств, знаних політичних діячів, професорів провідних університетів, але основний кістяк авторського колективу — це працівники установ НАН України гуманітарного профілю.

 

Редакційна колегія прагнула, щоб ЕІУ була цікавою й інформативною, враховувала останні здобутки історичної науки. Поряд із статтями з історії України у ній друкуються загальнотеоретичні матеріали, які висвітлюють сучасні досягнення світової історіографії та політології, а також подаються відомості про окремих визначних людей планети та найвпливовіші міжнародні організації.

 

 

1.  Статті розміщено за українським алфавітом; російськомовні назви періодичних видань — відповідно до їхнього звучання в українській транскрипції; статті, що мають латино-мовні гасла, друкуються наприкінці останнього тому ЕІУ за латинським алфавітом.

 

2. Великими літерами напівжирним шрифтом з наголосами подаються або повні назви статей, або їхні головні частини; в останньому випадку менш інформативна частина друкується з дотриманням правил вживання великої та малої літер напівжирним шрифтом без наголосів. За гаслом, після коми, напівжирним шрифтом даються: повне (без інверсії) написання назви установи чи видання, а також різні уточнення реєстрового терміна. У круглих дужках зазначаються: загальновживані абревіатури до гасел, етимологічні довідки до слів, справжні прізвища або навпаки — псевдоніми, дати народження та смерті.

 

3.  Реєстрові назви подані переважно в однині. У множині вони наводяться тоді, коли це відповідає загальноприйнятій практиці.

 

4.  Слово чи словосполучення реєстрової назви скорочується в середині тексту до перших літер.

 

5.  Назви вищих навчальних закладів, як правило, даються за географічною ознакою.

 

6. У випадках, коли абревіатура частіше вживана, ніж розгорнута назва, гаслом є абревіатура.

 

7. У переважній більшості дати подаються за новим стилем, однак можливі випадки, коли стиль не є визначеним. Там, де вказано старий стиль, його розміщено в дужках.

 

8. Назви населених пунктів подаються відповідно до адміністративно-територіального поділу, що існував у роки висвітлюваного в статті історичного періоду, а також, у переважній більшості, за сучасним адміністративно-територіальним поділом. Після означень місто, село і т. д. назви населених пунктів друкуються в називному відмінку.

 

9. Числа, що означають рік, подаються без слова "рік", при них може не вживатися прийменник у (в).

 

10.  Написання іншомовних імен, прізвищ, країн, географічних об'єктів подано за чинним "Українським правописом".

 

11.  Вживані в статтях і бібліографії скорочення та умовні позначення до карт наведені наприкінці тому.

 

12. Курсивом у основному тексті статей виділяються терміни, які є гаслами у цій енциклопедії, в бібліографії — прізвища авторів видань.

 

13.  Бібліографію розміщено переважно наприкінці статті шрифтом меншого кеглю, однак можливі випадки, коли бібліографія згадується в основному тексті й друкується шрифтом звичайного кеглю.

 

14. В об'єднаних під одним гаслом статтях різних авторів під кожною статтею зазначається прізвище її автора.