Ця книга є першою спробою подати якомога повніше зібрання українських народних легенд та переказів у максимальному часовому й територіальному охопленні. Тут представлені кращі з ідейного й художнього погляду зразки легенд і переказів, записаних на Україні протягом ХІХ—ХХ ст.

 

У наукових Дожовтневих виданнях (передусім у збірниках П. Чубинсько-го, П. Мартиновича, М. Драгоманова, І. Манжури, В. Гнатюка, Я. Новицького, Б. Грінченка, Д. Яворницького та ін.) легенди й перекази подавалися разом з творами інших жанрів фольклору без будь-якої систематизації. У радянський час легенди й перекази вже складають окремі розділи збірників, включаються в спеціальні видання, зокрема тематичного та регіонального характеру: "Народ про Шевченка" (К., 1961), "Народ про Кармалюка" (К., 1961), "Народ про Довбуша" (К., 1965), "Народ про Кобилицю" (К., 1968), "Легенди Карпат" (Ужгород, 1968), "Легенди нашого краю" (Ужгород, 1979) та ін. Спроб наукового видання й узагальнення творів цих жанрів у широкому плані досі не було.

 

У даному збірнику всі тексти розташовано за історико-тематичним принципом, що дає можливість послідовніше показати, як український народ відбив у легендах та переказах важливі історичні події, явища суспільного й духовного життя, виявив своє ставлення до них.

 

Матеріал збірника поділено на дві частини. Першу складають легенди й перекази космогонічні, міфологічно-апокрифічні, топонімічні й гідронімічні, побутові; другу — історико-героїчні. В систематизації матеріалу першої частини переважає тематичний принцип. Друга частина складається з творів, які безпосередньо відображають історичні події, а також погляди, настрої, вчинки й подвиги народу, пов'язані з суспільно-історичним життям.

Розділи, що становлять певні тематичні цикли, розміщено в історичній послідовності і згруповано за подібністю сюжетів та мотивів. Топонімічні легенди, які мають історичну основу і пов'язані з конкретними історичними подіями, видатними особами та діячами, подаються в другій частині книги. Усі інші — в першій. Оскільки легенди й перекази за тематикою досить близькі, вони друкуються у збірнику всуміш.

При наявності варіантів (вони позначені літерами алфавіту) наводяться лише ті, що відзначаються помітними розходженнями текстів і водночас глибоким своєрідним узагальненням та яскравістю художніх образів.

Твори, що розповідають про певну історичну особу, подію або місцевість і мають при однакових заголовках різний зміст, подаються під одним заголовком і нумеруються римськими цифрами (наприклад, тематично різні легенди й перекази про Семена Палія друкуються під однією назвою "Семен Палій" і позначаються відповідно: І, II, III і т. д.).

Зважаючи на підсумковий та узагальнюючий характер видання, до збірника включено поряд із записами безпосередньо від оповідачів з народу також окремі зразки народних легенд та переказів, які зазнали певного втручання й обробки, оскільки ці твори .відзначаються сюжетною своєрідністю і фольклорною основою.

В одному збірнику через обмежений обсяг не було змоги подати весь величезний матеріал українських народних легенд і переказів, тому представлено лише найхарактерніші, найцікавіші з них.

Назви легенд і переказів подаються у томі за оригіналом, тобто так, як вони сформульовані попередніми видавцями або записувачами. У тих випадках, коли твори не мали заголовків у першоджерелі або відчувалася явна довільність у назвах чи невідповідність назви змістові, упорядник давав свої заголовки, виходячи з конкретного матеріалу (вони взяті в квадратні дужки).
В процесі укладання збірника використано друковані джерела дожовтневого й пожовтневого періодів, архівні матеріали рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, а також сучасні записи легенд і переказів, зроблені окремими записувачами.
Тексти в збірнику друкуються за загальноприйнятими нормами сучасного українського правопису із збереженням діалектної лексики та деяких фонетичних особливостей. Зокрема, зберігаються енклітичні форми займенників у різних відмінках — "ми", "ня", "ню", "ті", "тя", написання часток "ся" ("сі") перед зворотними дієсловами (ся дивують, сі напудить). Окремі правописні відмінності, непослідовно витримувані в передачі при записах і в друкові — закінчення ї замість е в дієсловах (розказуї, жалуї), ій замість ий у прикметниках (високій, молоденькій), тверді закінчення після шиплячих (дукачи, очи), передача закінчень зворотних дієслів через цьця замість ться (сварицьця) — зведено до літературної норми. Не зберігаються дифтонги північних говорів та тверде закінчення дієслів теперішнього часу третьої особи однини і множини в західних говорах (виходит, приносит, пишут, гризут). Якщо в одному й тому ж тексті та чи інша діалектна особливість витримувалась непослідовно, то вона не збережена.

У примітках до текстів, де це було можливо, зазначено час запису, місце (за адміністративно-територіальним поділом, що існував на час запису), прізвище оповідача й записувача, а також джерело, за яким публікується зразок у збірнику.
До окремих творів у примітках вказуються друковані та рукописні варіанти й передруки. Географічні назви та імена історичних осіб, що зустрічаються в текстах, пояснюються в коментарях. До тому додається словник малозрозумілих та рідковживаних слів. Деякі малозрозумілі діалектні синтаксичні конструкції пояснюються посторінково.

В алфавітному покажчику текстів на першому місці зазначена сторінка, де наводиться твір, на другому — примітка до нього.
Слова і знаки, вставлені упорядником в тексти, взяті в квадратні дужки. Круглими дужками позначені пояснення, внесені попередніми видавцями та записувачами. Інколи записувачі чи упорядники пояснювали незрозумілі і рідковживані слова безпосередньо в тексті. Ми їх виносимо у словник або в посторінкові примітки.

Упорядник висловлює вдячність О. І. Дею за корисні поради в процесі підготовки тому та за упорядкування й коментування розділу "Від сивої давнини до староруських часів. Стародавній Київ і Київська Русь", а також Г. Т. Рубай, П. К. Медведику, Ю. К. Ткаченку, які допомагали добирати матеріал до збірника.

 

ЗМІСТ:
Від   упорядника
Легенди та перекази. О. І. Цей

 

КОСМОГОНІЧНІ,  МІФОЛОГІЧНО-АПОКРИФІЧНІ, ТОПОНІМІЧНІ  ТА  ПОБУТОВІ  ЛЕГЕНДИ  Й  ПЕРЕКАЗИ
Відгомони первісних уявлень про всесвіт і людину. Легенди з демонологічно-апокрифічними елементами
Рослинний і тваринний світ
Топонімічні та гідронімічні легенди
Побутові легенди й перекази

 

ІСТОРИКО-ГЕРОЇЧНІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ
Від сивої давнини до староруських часів. Стародавній Київ і Київська Русь
Боротьба з хансько-татарськими та османсько-турецькими завойовниками
Визвольна  війна українського народу  1648—1654 рр.
Боротьба з іноземними загарбниками в XVII—XVIII ст.
Феодальний гніт.  Антикріпосницькі  повстання та  рухи.  Виступи проти утисків часів капіталізму
Боротьба трудящих за новий суспільний лад.
Легенди   про   В. І. Леніна
Великий Жовтень  і громадянська  війна
Велика  Вітчизняна  війна  1941—1945  рр.

 

ПРИМІТКИ.  ДОДАТКИ
Список умовних скорочень використаних джерел
Примітки
Словник   малозрозумілих  слів
Алфавітний  покажчик

 

 

 

Деякі легенди з книги:

 

ТРИ КРИНИЦІ ГАЙДАМАЦЬКІ
Колись, рік на 15 тому, ми з Флором та з Оникієм Кириченком, • та з Гуголькою були у Ведмедівці на ярмарку. А якийсь чоловік, знать, здалека, побачив нас та й питає:
— Звідкіля ви?
— З Суботова,— кажем.
— А які там у вас три криниці є? Чи далеко, чи близько одна од одної?
— Є,— кажем,— і близько вони, покупі собі.
Се, звісно, річ зайшла про ті криниці, що на Довгалівці, під Греч-ківським садком.
— А не знаєте,— питає ще нас той чоловік,— який там хунда-мент під якою? Скажіть, то я скажу, під якою поклажа велика є, бо я знаю, що одна криниця з цеглового хундаменту, друга — з чавунного, а третя — з залізного. От якби знать, під котрою який хунда-мент, то й я б угадав, під котрою кладь узять.
Видко, плани мав та описи усякі.
— Не знаєм за це нічого,— кажем йому на оце,— бо й ті, що близько їх живуть, не знають, бо скілько не зливають воду, як чистять, то все вода б'є, а подивиться, то дно піскувате з камінцями усякими.
— Ну, то й годі ж і шукати кладі! — сказав і попрощався з нами.
А воно — то й по планах не все по правді виказано, бо то не під нею кладь, то тіко прикмета така, а десь наобіч треба дошукуватись,) як на мою думку. Умер уже й той, що й бито його було за поклажу] коло трьох криниць. Козаки, за гайдамацтва, було пам'ятного дають! молодим хлопцям, щоб не забули, де поклажу показать своїм лю--| дям, як виростуть. Та й він хвалився, що знає, що бито, і знає, що} бито за поклажу, а де вона — не вкмітував гаразд тоді й забув. Іїри-1 звуть, було, якого гуляку-хлопця, натіпають і скажуть:  "Оце тобі! "пам'ятне", щоб не забув, де бито тебе, бо тут є оте-то й оте-то".
Либонь, тут і ножі гайдамаки ховали, як святили під Коліївщину.
Та за панщину все позабувалось. І я її літ до десятка робив. Управитель з Одамівки — верстов за десятків до трьох звідси — по воду все посилав. Видко, що вода добра була і є у їх. Ринва там здавна е коло криниць. Річка собі нижче тече, а в криницях вода з гори набирається, і у їх вода вище багато од річки, і не така на смак, як у річці — краща.
Щоб за Хмеля ще були сі криниці — не повинно, бо все чутка йде, що вони настали за Коліївщини. Воно й кладь є, та простий не візьме, а такий, як гайдамака, або хоч.із їх роду — такий візьме, такому дадуться узятись, а простому — ні. Дарма, що ото є тепер митців багато копатись коло криниць — намножилось їх.

 

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ
Великий князь Роман кинувся на поганих, як той лев, а сердитий був, як та рись, і нищив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він пильно слідував предкові своєму Мономахові, який знищив ізмаїльтян, згаданих уже половців, вигнав Отрока в Обези за Залізнії ворота, а Сирчан залишився при Доні, живлячись рибою.
Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши їх землю всю і загнавши окаянних агадян. Після ж смерті Володимирової лишився у Сирчана лише один музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: "Володимир умер уже. То ж повертайся, брате, приходь в землю свою. Перекажи ж ти йому ці слова мої, заспівай йому пісень половецьких. Якщо ж він не схоче, дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном".
А як той відмовився і вертатися, і слухати, дав він йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: "Краще ж на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути". І прийшов він у землю свою. Від нього народився Кончак, що понищив Сулу, пішо ходячи, котла носячи на плечах.

 

ХАРАКТЕРСТВО ЗАПОРОЖЦІВ
Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо дротів неї, де тепер Вознесенська *. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя.
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар,— полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже,— біля мене!
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бач,— каже,— який гостинець! Ну тепер,— каже,— глянь на острів, що там?
Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потоптом **. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло.
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар, аж нема ні одного живого турка — порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця! Стали вони роз'їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.

 

ОЙ МОРОЗЕ-МОРОЗЕНКУ
Був у батька Хмеля полковник Морозенко. Вельми славний був лицар. І всюди він перший: і під Жовтими Водами, і під Корсунем, і Пилявцями та ще й Кам'янцем-Подільським громив з чернею кляту шляхту голопузу. А ще спільно із загонами Максима Кривоноса здобував Високий Замок у Львові.
Кажуть, прийшов на Запорізьку Січ Станіславом Морозовицьким, а став Нестором Морозенком. З власної волі зрікся шляхетської віри, бо не міг спокійно дивитися на гірку долю українського люду, що стогнав у панському ярмі та бунтував проти сваволі і безправ'я. А ще розповідають: мав Морозенко розум за десятьох та кохався у книгах велемудрих. І полюбив його Хмель, як сина рідного, і нарік його, орла сизокрилого, полковником за битви звитяжні. А вже чернь простолюдна йшла грізною силою за своїм полковником. Не лякали її ні вогонь, ні вода, ні гармати військ шляхетських. Де пролетить кіннота Морозенка — засіяне поле трупом ворожим.
Боялася Іпляхта одного імені Морозенка і за всяку ціну хотіла знищити його. Що тільки не робили підлі пани! Підсилали таємних вбивць, робили засади, три рази стріляли по нім куплені золотом найманці.
— Козацьке тіло шляхетська куля не бере! — сміявся Морозенко.
Козацько-селянське військо обложило з усіх сторін Збараж, як бджоли вощину. Тісно стало шляхті в замку, що й птиці ніде пролетіти. З Луб'янецького горба оглядав Хмельницький поле бою. Кидав проти ворога все нові загони.
— Б'ють козаки панство вельможне, аж пір'я летить... Ох і наваримо на бенкет пива та шляхті на диво,— вигукував задоволено гетьман.
Скликав Хмель своїх полковників на раду і мовив:
— Пан вельможний Ярема Вишневецький просить прислати у замок послів на переговори. Мабуть, набридла панству дохла конятина... Чи, може, щобь хитре надумав підлий Ярема?
Задумались одчайдушні козацькі голови. І зашуміли полковники.
— За що гинули, проливали кров наші смільчаки?
— Шкода людської крові! — з болем сказав гетьман.
— Краще вже шаблюками та порохом розмовляти з ворогом, ніж слухати його підступні слова і брехливі запевнення,— переконував Богун задуманого Хмеля.
— Хто ж з вас поїде до Яреми? — спитав Хмель. І вийшов перед Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству й промовив:
— Пошліте мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневецького.
І наступив ранок шостого липня 1649 року. Ще сонце не сходило, а наш Нестор Морозенко обмірковував з батьком Богданом, що зво-лить він сказати Вишневецькому. А що скаже хитрий єзуїт?
На сивому коні в товаристві двох козаків їхав Морозенко до Збаразького замку на розмову з Яремою. Побачили пани, хто до них їде. Жахнулись і скипіли ненавистю. Позбігалася вся знать Речі Посполитої, дали знати Яремі.
Морозенко їхав повільно. Ще трохи — і відчинять перед ним браму до замку з наказу Яреми. Вмить сонце зайшло за хмару, потемніла земля, зірвався з шумом вітер. Посипалися зрадницькі кулі на послів Хмельницького. Одна куля влучила в серце Морозенка, друга — в голову, третя — в живіт. І похитнулося козацьке тіло. Та не впав Нестор, а йшов ще кілька кроків. Налякані вельможі щезли з мурів замку. Ще крок-два— і похилився Морозенко на мур фортеці. Помер стоячи лицар славний. Вітер ломив гілля дерев, а з неба ринув, як з відра, густий дощ. Плакало небо, плакала земля за Морозенком.
Під зливним дощем схопили козаки тіло полковника і чвалом привезли до козацького табору у Луб'янки.
Заплакав гірко гетьман Хмельницький над Морозенком. Наказав урочисто поховати його. Тіло славного лицаря на возі козацькому везли по всіх сотнях, полках. Схилялися додолу стяги, лунали ви-стріли з мушкетів і самопалів. Прощались з полковником. Старі козаки, що не раз дивились смерті в вічі, нишком втирали сльози. Тяжко сумували чернь, селяни, йшли за возом з похиленими головами аж до могили Морозенка.
Тужний спів... Вибухи самопалів. Тіло Морозенка віддано землі. Біля нього поклали шаблю, даровану Хмельницьким. Коли ж висипали високу могилу, то пішов зливний дощ. То плакала вся Україна за славним лицарем волі. І залунала по всій Україні тужлива пісня:
Ой Морозе-Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.

 

ВЕЛИКИЙ ГРІШНИК
Був собі розбійник — розбивав все людей. Бив-бив вже, може, годів дванадцять. Ото іде раз полем, дивиться — блищить огонь. "Мабуть, чумаки,—дума,— піду, повбиваю їх, заберу рибу, сіль". Приходить, аж дивиться,— мала дитина скака через огонь і говоре:
— Це тобі, боже, а це мені, боже; це тобі, боже, а це мені, боже. Він і пита:
— Хто ти такий? Мовчить.
— Отзивайся,— каже,— бо вб'ю. Воно за третім разом і каже:
— Не бий мене, я великий грішник.
— Що ж ти тут робиш?
— Богу молюсь.
— Який же ти великий грішник?
— Я звечера уродився, опівночі хрестився, до світа вмер і поховали.
— Чим же ти грішний, як ти звечера уродився, опівночі хрестився, а до світу вмер і поховали? — пита розбійник. А воно йому каже:
— Мати,— каже,— родила і кров проливала, через то я великий грішник.
— Ну, як же ти такий великий грішник, то, значить, я тисячу на тисяч раз грішніший от тебе. Скачи ж ти тут і молись собі богу, а я піду до батюшки, нехай покуту накине, щоб я спокутував гріхи.
Прийшов до батюшки, поздрастувався.
— Хочу,— говорить,— открить вам, батюшко, гріхи; так і так — я дванадцять годів убивав людей, розбивав, а тепер прийшов, щоб ви спасли мою душу от гріхів.
От батюшка взяв і поначеплював йому дванадцять камнів.
— Носи ж,— каже,— ці камні, поки не отпадуть, а як отпадуть, то тоді і гріхи твої отпадуть.
Носе та й носе, носе та й носе він ті камні — годів вже, може, з п'ять. Вже ото мотузки поврізувались в тіло, бо скрізь поначепляв: впоперек і скрізь. Вже не здужає розбійник ходить.
— Мабуть,— каже,— умру з цими каміннями. Ходе він день і ніч, все ходе, каже:
— Або вмру, або спокутую гріхи; піду вночі, куди очі, може, ще ноччю отпадуть.
Іде, аж чує, десь гам і крик: "Піду туди,— дума,— подивлюсь, все одно вмирать, раз мати народила, раз і вмирать". Приходить на кладовище, аж там сіпака п'яний: напився, ганяв-ганяв людей на селі на панщину, прийшов ще і мертвих калашматить.
— А вставайте,— кричить,— такі-сякі душі, доки лежать будете, ідіть на роботу!
Та палицею стук, стук.
— А ти чого? Заганяв живих та ще й мертвих прийшов! Та давай биться; завелись — той того б'є, той того; той того, а той того. Цей того як жарне камінням та й убив, а каміння й поотпадало.
— Що мені тепер робить? — дума собі розбійник. Чіпляє камні — отпадають.
— Що його робить? Піду,— дума,— до батюшки, він мені скаже, що робить.
Приходе. Так і так каже:
— Що мені робить?
— Ну, отож,— каже батюшка,— отпали от тебе твої гріхи та перейшли на нього; він ще грішнійший от тебе.